Василь Симоненко «Сучасна лірика»

Сучасна лірика

(Чи не пародія, бува)

По лузі травами зеленими

З газетою зім’ятою в руках,

Натхнений рішеннями пленуму,

Я лину на побачення, мов птах.

 

Для нас обох на даному моменті

Нові можливості указує ЦК,

Щоб цілуватися, як в цьому документі

Велика партія нас заклика.

Хведосій Чичка «Максим Рильський»

Максим Рильський

З книги «Під кремлівськими зорями»

Мені наснилось: я мельник в старому млині,

Хоч насправді я мельник в новому.

Я прокинувсь, і сумно зробилось мені,

І так страшно, так страшно самому.

 

У млині щось даремно шукають щурі:

Їм давно вже нема чого їсти.

Або, може, під східцями, в темній дірі,

Шарудять, затаївшись, чекісти?

 

Зірка світить ясна у червонім Кремлі,

Ні, то Сталін примружує око:

Чи немає де зради в радянській землі

І кого б покарати жорстоко.

 

Проти місяця грає-літає кажан,

Тінь крилата упала на ліжко.

Десь про Сталіна пісню складає Бажан,

І про Сталіна пише Малишко.

 

Чорний Ворон далеко в завулках гурчить…

Де, кого і за віщо забрали?

Може, скоро й мене Чорний Ворон помчить

Будувати майбутні канали?

 

Я б хотів чимскоріш одягнути штани

Або навіть і зовсім без оних

Утікати, забувши свої ордени,

У самісіньких тільки кальсонах.

 

Та куди утечеш? Чи сховаєшся десь

В сподіванні рожевого ранку,

Коли всю нашу Землю і Всесвіт увесь

Чорний Ворон везе на Луб’янку…

сатира Степана Риндика «Ой покину я, друзі, покину…»

*******************************

Ой покину я, друзі, покину

Солов’їв і червону калину

І про ту чорнобривку Оксану

Гомоніти пісні перестану,

А свій хист і снагу молоду

У велике письменство вкладу…

……………………………………………………………….

Хай живе Беатріче безброва —

Джерело ірреального слова

І моїх вогнекрилих стремлінь.

А Оксані сердешній — амінь…

С. Кропива «Був собі собачка…»

****************************************

Був собі собачка,

Звався він Косачка.

Не тримався буди,

Швендяв поміж люди,

А як хто з кишені

Гостинця у жмені

Простягне до нього,

Лащиться до того:

На спину лягає,

Хвостиком виляє.

 

Та доля Косача,

Відомо, собача:

Зловить його гицель,

З м’яса зробить шніцель,

Шкуру геть облупить —

Хтось на бубон купить —

На контрабас — жили,

А смалець — на мило.

Не зворушать боса

Слізоньки барбоса…

 

Михайло Орест (Зорехват Тріюмфич)

Зорехват Тріюмфич

Ю. Шерехові

Веселий критику, поете чистих ліній…

М. Рильський

Сумбурний критику, кутастих жерче ліній,

Що пахощі цитрин та італійських піній,

Як чужелюбства гріх кленеш несито ти,

А рідним бур’янам сприяєш процвісти, —

Тобі мої слова не забринять ясою:

Нічого спільного не любим ми з тобою.

Я знаю: від щедрот нелічених Господь

Вложив окремий смак в наземну кожну плоть,

І в межах власної, відрубної природи

Знаходить кожен тон своєї насолоди.

На непотрібну прю не трачу я зусиль:

Бо існувати всяк управлений є стиль

(А надто в любий вік, в наш вік демократичний)

І неіснуючий, і навіть органічний.

Та сумнів у душі ворушиться моїй,

Наївний, може, він —проте його розвій.

Ти не гомункул, так, ти є титан стожильний

І шлунок маєш ти, я вірю, живосильний,

Але ці хрьопнути, слизькії ковти пик,

Бовть, бевкання, попер, учистив, балтівник —

Каміння це важке, важуче й ваговите,

О небо праведне, як можеш ти стравити?

Пародія Юрія Івакіна Ліна Костенко Пасаж мовчання

Ліна Костенко

Пасаж мовчання

А я перетерплю я перебуду

Перечекаю я пережду

А я перемовчу перезабуду

Все що писала переприсплю

Перезакрию віями очі

Перезавішу свої уста

Скіфською бабою в поганській ночі

Закам’янію (років до ста)

А я перевершу перемовчанням

Свій перевірш надвірш супервірш

Хай перележить в скрині чекання

Мої блукання між хмар і гір

А якщо вірш мій перестаріє

Ще й перегіркне перегорить

Чи перекисне чи перетліє

Нехай одній це мені болить!

Євген Дудар «Чолобитна»

Ч О Л О Б И Т Н А

   Великому Гетьманові України Богданові-Зіновію Хмельницькому на його 400-річчя козаком-нетягою сатиричного куреня Євгеном Дударем складена і при чесній громаді в місті Чигирині проголошена

 

   Чолом Тобі, Великий Гетьмане!

   Чолом Тобі, славний лицарю, мудрий політику, вірний сину землі отчої!

   Україна шанує Тебе. Народ любить Тебе і поважає…

   Підзалетіли ми тоді з тією Переяславською радою, як Верховна Рада з Кримською автономією. Та хіба ж знали, що союз із Московією такий «надійний», як одруження з повією? Нажили собі «родича». Досі не можемо виборсатися з його ведмежих обіймів.

   Бракує нам, Гетьмане, Тебе. Бракує Твого козацтва.

   У нас зараз що не козак — то суцільний стогін. Або ж за всеімперською ковбасою, або за інтерповійною спідницею. Або ж таке немічне, що на коня не в силі видряпатися. Або ж таке розбухле, що у сідло не влазить. Пістолі почепити ніде. Спереду заважає черево, іззаду — політична платформа.

   У нас зараз що не отаман, то іншої орієнтації. Тому й тягнемо державного воза, як лебідь, щука і рак.

   Уже маємо свою державу. А в тій своїй державі стільки чужого, що аж морозить. Свої, здається, лише герб, прапор, шаровари і вишиванка. І ще сивуха своя. Національна. Неповторна. І ще свої неповторні у нас яничари. «Велікорусскіє малороси». «Узкоязичнікі». Напівфабрикати чужого громадянства.

   А ще маємо своє духовенство із чужим духом. Своїх чиновничків із чужорідною начинкою. І, як кожна нормальна держава, маємо свої кордони. Ненормальні. Прозорі. Це трохи краще, ніж нічого, але набагато гірше, ніж прозорі штани. Бо там — усе видно. Так можемо без штанів зостатися.

   Та нічого. Пережили татаро-монгольське іго, пережили трьохсотрічне «братерство», переживемо й синдром нерозлучності.

   Народ наш розумний і терпеливий. Розсудливий і мужній. Його не візьмеш ні біснуватими жириновськими, ні борговими ямами. Ідіотів у нас і своїх вистачає — імунітет виробився. А борги… Віддамо навіть те, чого ніколи не брали. Земля наша щедра. Люд працьовитий. Годували кілька століть, прогодуємо ще кілька років. Може, Бог дасть, по…наїдаються.

   Феномен землі нашої, Гетьмане, у її благодаті. Що тільки на ній не росте! Що тільки по ній не повзає.

   Вібріон холери у будь-якій іншій землі живе триста років.

   У нашій землі бацила рабства розкошує уже чотири століття. А які національні штамми: мусієнкі, мойсєєнкі, вітрєнкі, марченкі, сіманєнкі, ткаченкі. А які генетичні різновиди: довгані і найди, кочерги і коцюби, терещуки і бондарчуки…

   На Хортиці, де гордими мальвами розквітала вольниця, заплодоносив холуйський дурман. І розповзався по степах України. «Славних прадідів великих правнукам поганим» покрутило язики і мізки.

   А дубів скільки! Не тих дубів, що є національними святинями, є національною пам’яттю народу — дуби Шевченка і Франка, Хмельницького і Кривоноса. А отого національного чортополоху — «дубів» зелених і червоних, широкопиких і вузьколобих, рядових і керівних!..

   Та Україна, Гетьмане, вже встала з колін. Йдемо до волі, до чесного світового братства. Нас намагаються збити із ніг. Копають на дорозі підступні ями. Підсилають нам сусаніних, що спрямовують нас у непрохідні болота. Нас опльовують перед світом. Нас намагаються переконати, що ми не здатні мати свою державу. Що ми можемо жити лише у всесоюзній отарі і лише під керівництвом старшого барана. Але ми, Гетьмане, вистоїмо!

   І допоможе нам у цьому Шевченкова непідкупна совість. І допоможе нам у цьому Твоя, Гетьмане, висока лицарська честь. І допоможуть нам у цьому тривожні дзвони «братерської» переяславської зради!

Володимир Самійленко «Ми»

Ми

Ми всі говорим про Вкраїну

Багато слів, огненних слів.

Та де знайти тую людину,

Щоб той огонь її зогрів?

 

Ведем ми голосні дебати,

І скільки всяких різних тем

Ми вже поспіли розібрати,

І скільки ще їх розберем!

 

Неначе кріси машинові,

Воюють наші язики,

Ще й краще їх, бо всі здорові

І всі живі войовники.

 

Несем ми Неньці працю щиру:

Щоб дарувать їй добрий лад,

З нас кожний дасть себе в офіру

І візьме цілих п′ять посад.

 

Підняття ж рідної валюти —

То теж нам клопіт день у день,

Тому ми й хочемо стягнути

Всі гроші до своїх кишень.

 

Ми самостійники з засади,

І доказом того в нас є,

Що кожний ніякої влади,

Окрім себе, не визнає.

 

В умінні всяких ор’єнтацій

Хто насобачивсь так, як ми?

І не шукайте, шкода праці:

Ми в цьому перші між людьми.

 

«Де мій портфель або посада,

То й Україна справжня там», —

Говорить дехто в нас і радо

Служити йде большовикам.

Володимир Самійленко «Розмови»

Розмови

Казали наші вороги,

Чи то пак щирі друзі:

«Чого вам так нелюбо йти

В російськім нашім плузі?

Зорали б нивку ми гуртом,

І всім було б що їсти,

А вам, бач, тяжко й запрягтись.

Які ж ви егоїсти!»

 

А ми з їх кожному могли б

Сказати: «Мій сусіде!

Минулось: хто нас запряже,

Не дуже вже поїде.

Самі ми вміли б запрягать,

Та люди — не скотина.

Це, може, сумно вам, але

Не вмерла ще Вкраїна».

 

Казав міністер-президент,

Наш батько молоденький:

«Невже вам не дорожча Русь

Від України-неньки?

Я знаю, за що ви свій край

Так дуже покохали —

Дали вам тридцять срібняків

Німецькі генерали».

 

«Ой батьку, — скажем ми йому, —

Наш орле сизокрилий!

Наш край кохали ми й тоді,

Як ви ще кашку їли.

Нащо нам тридцять срібняків!

Ми в щедрості широкій

Дамо вам цілих шістдесят,

Щоб ви дали нам спокій».

 

Володимир Самійленко «На печі»

На печі

(Українська патріотична дума)

 

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,

Але завше я був патріотом, —

За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,

Моє серце сповнялось клопотом.

 

Бо та піч — не чужа, українська то піч,

І думки надиха мені рідні;

То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ,

Тільки в форми прибралась вигідні.

 

Наші предки колись задля краю свого

Труд важкий підіймали на плечі;

Я ж умію тепер боронити його

І служити, не злазячи з печі.

 

Еволюція знáчна зайшла від часів,

Як батьки боронились війною, —

Замість куль і шабель, у нових діячів

Стало слово гаряче за зброю.

 

Може, зброя така оборонить наш край,

Але й з нею прекепська робота:

Ще підслухає слово якесь поліцай

І в холодну завдасть патріота.

 

Та мене почуття обов′язків своїх

Потягає служити народу;

Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,

Я знайшов собі добру методу.

 

Так нехай же працюють словами й пером

Ті, що мають дві шкури в запасі…

І, розваживши так, я віддався цілком

Праці тій, що єдине на часі.

 

На таємних думках та мріях палких

Я роботу народну обмежу;

Та зате ж для добра земляків дорогих

Я без мрій і хвилини не влежу.

 

І у мріях скликаю численні полки

З тих, що стати за край свій охочі,

Слово ж маю на те, щоб ховати думки,

Якщо зраджують їх мої очі.

 

До письменства я кличу, — звичайно, в думках, —

Щоб світило над нашою ніччю,

Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках

Я признав небезпечною річчю.

 

О країно моя! я зв′язав свій язик,

Щоб кохати безпечно ідею;

Але в грудях не можу я здержати крик

У годину твого ювілею.

 

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська — фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти».

 

Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,

Не стерпівши свого лихоліття,

То по йому хоч по два примірниаки з нас

Дочекають нового століття.

 

Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,

Її слід буде легко шукати:

А щоб краще навік ті сліди збереглись,

Буде зроблено з нас препарати.