Василь Стус «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує…»

**********************************

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стій — допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки-вік.

До нього змалку ти заповідався

до нього сам Господь тебе прирік.

Ліна Костенко «Життя іде і все без коректур»

**********************************

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

 

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

 

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

 

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

 

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

 

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

 

Олександр Олесь «Схилив я голову і йду поволі…»

********************************************

Схилив я голову і йду поволі

Дрімучим лісом в самоті.

Навколо осінь. Надо мною

Кружляють квіти золоті.

 

Безмірна тиша. Спів веселий

Давно-давно помалу стих,

Як пісня матері моєї,

Як гомін друзів молодих.

 

Іду… Усім чужий, далекий…

Ніхто не скаже: «Брате мій!»

Ніхто руки мені не стисне

В землі холодній і німій.

 

І коли я впаду безсилий,

Ніхто не спиниться йдучи,

Хіба що вітер полудневий

Крилом пригріє летючи.

Олександр Олесь «Пісня»

Пісня

Погасла, погасла пожежа кривава,

Громи одгриміли, дощі одлились, —

Воскресла велика, єдина Держава,

Що в мріях нам снилась колись.

                              Слава!

 

Вам, Лицарі, слава, що бились орлами,

За землю, за волю, за правду свою,

Що вславлені чола квітчали тернами

І маком червоним в бою.

                               Слава!

 

Погасла пожежа, воскресла Держава,

Прокинувсь великий народ,

Вам, Лицарі, лаври! Вам, велетні, слава

Навіки і з роду у род.

                            Слава!

 

Олександр Олесь «Лебідь»

 

Лебідь

На болоті спала зграя лебедина.

Вічна ніч чорніла, і стояв туман…

Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихо-тихо сходив кров′ю своїх ран.

 

І співав він пісню лебедину,

Про озера сині, про красу степів,

Про велике сонце, про вітри і хмари,

І далеко нісся лебединий спів.

 

Кликав він проснутись, розгорнути крила,

Полетіти небом в золоті краї…

Тихо-мирно спала зграя лебедина,

І даремно лебідь звав, будив її.

 

І коли він вгледів, що брати не чують,

Що навік до себе прикував їх став, —

Закричав від муки, вдарився об камінь,

Зранив собі груди, крила поламав.

 

Чорна ніч чорніла, не світало вранці,

Ввечері далекий захід не палав…

Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,

Тихо кров’ю сходив, тихо умирав.

 

А ж колись уранці зашуміли хвилі,

І громи заграли в сурми голосні,

Вирвалося сонце, осліпило очі,

Роздало навколо обрії ясні.

 

Стрепенулась зграя, закричала біла:

«Тут гниле повітря, тут вода гнила!..

А над нами сонце, небо, простір, воля!» —

І ганебно спати більше не змогла.

 

Зашуміла зграя піною на хвилях,

Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!..

І летіла легко, наче біла хмара,

І кричала з неба про щасливий край.

……………………………………………………………

Тихо, тихо сходив білий лебідь кров′ю,

То, здавивши рани, крила рознімав…

І в знесиллі бився… Зграє лебедина!

Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

 

 

 

Олександр Олесь «Я більше не плачу… Я муку свою…»

*******************************************

Я більше не плачу… Я муку свою

В кайдани навік закую:

Народ мій закутий в кайдани,

Горять його рани…

                Душу свою

                 Я ранам його віддаю…

 

Я більше не співаю: в борні уночі

Співають залізні мечі…

Вночі блискавками літають,

До бою скликають, —

               І меч мій в борні

               Нехай заспіває мені.

 

Олександр Олесь «З журбою радість обнялась…»

*******************************************

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

 

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…

Олександр Олесь «Айстри»

Айстри

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать…

 

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні, —

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна…

 

Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни…

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем…

 

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…

І вгледіли айстри, що жити дарма, —

Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

Олександр Олесь «О принесіть як не надію…»

******************************************

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію…

 

Хоч кухоль з рідною водою!..

Я тільки очі напою,

До уст спрагнілих притулю,

Торкнусь душею вогняною.

Олександр Олесь «О слово рідне! Орле скутий!»

***************************************************

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

 

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев…

 

О слово! будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.